Початок державного контролю за охороною праці на території України було покладено наприкінці XIX сторіччя створенням у складі Міністерства торгівлі і промисло­вості Російської імперії Головного управління з фабричних та гірничозаводських справ.

 За доби Центральної Ради за цю галузь відповідало Генеральне секретарство праці та його Департамент охорони праці на чолі з інженером-технологом Романом Адольфовичем Войцехівським. Радянський період історії служб нагляду розпочався у Харкові 17 травня 1918р., коли вийшов декрет про утворення інспекції праці в структурі Наркомату праці. У серпні того ж року було ство­рено технічну інспекцію з функціями котлонагляду.

1919 року в штаті самого наркомату з`явився відділ охорони праці. Його завдання — «об`єднання, спрямовування та керів­ництво розробкою і втілення у життя заходів, які своєю метою ма­ють охорону праці, життя та здоров`я осіб, які зайняті будь-якою галуззю праці». Відділ поділявся на три підвідділи — технічного нагляду, професійної гігієни та робітничої інспекції праці.

До охорони праці активно залучалися профспілки та їхній актив.

У лютому 1920 року за підписами уповноваженого Наркомпрац-соцзабезу при Всеукрревкомі О.Падеріна та завідуючого відділом охорони праці Г.Пясецького вийшла постанова «Про допущення інспекторів праці до огляду промислових закладів». Постанова на­гадувала, що «інспектори та інспектриси праці при виконанні своїх обов`язків мають право вільного доступу до всіх без винятку місць роботи, відпочинку та житла трудящих та їхніх сімей». При цьому попереджалося, що винні у порушенні постанови віддаватимуться суду революційного трибуналу. З червня того ж року існувала, окрім загальної та технічної інспекції, ще й санітарна, яка мала діяти у тісному контакті з відділами охорони здоров`я.

Тоді ж, у липні 1920-го, в Харкові був заснований Музей охоро­ни праці. Приміщення для нього виділили у Палаці Праці (будинок колишнього страхового товариства «Росія»). Відповідно до Положення про музей, у ньому демонструвалися засоби охорони праці, зразки спецодягу, розповідалося про аварії у різних галузях промисловості тощо.

1922 року було створено Центральне управління гірничого на­гляду, з червня 1925 року на території України поширено дію обов`язкової постанови Наркомпраці СРСР про безпеку робіт у металургійному виробництві. З 1927 року діяла Державна гірничо­технічна інспекція Наркомату праці, яка мала на місцях окружні, губернські, районні та дільничні інспекції, які також забезпечували й котлонагляд. У 1933-1936 рр. інспекції перебували у підпорядку­ванні профспілок, таким чином СРСР став першою і єдиною на той час державою де громадській організації доручили виконувати державні повноваження з питань охорони праці.

Для виконання наглядових функцій при профспілках була створена технічна інспекція, яка отримала не тільки статус але й права органу державного нагляду. На технічних інспекторів були накладені обов’язки нагляду за додержанням законодавства про працю і охорону праці, охорону оточуючого середовища, контроль за виготовленням та застосуванням засобів індивідуального захисту і багато інших супутніх питань. Діяльність технічної інспекції була тісно пов’язана з розвитком профспілкового руху. Вищим керівним органом галузевих профспілок на рівні області був і залишається зараз обком профспілки, до штату якого включались один або декілька інспекторів залежно від кількості підприємств даної галузі.

Підпорядкування технічної інспекції профспілкам дало на той час певні позитивні наслідки. профспілки мали великі фінансові можливості щодо забезпечення необхідних умов і оплати праці інспекторів. Профспілки законодавчо були наділені досить великими правами впливу на господарських керівників аж до звільнення їх із займаних посад. Що давало інспектору можливість відчувати себе захищеним, діяти принципово і упевнено.

З іншого боку розгалуженість профспілок а отже і інспекторів не дозволяла опрацювати в межах області єдину політику щодо здійснення державного нагляду, забезпечити координацію роботи окремих інспекцій.

В післявоєнний період значно посилюється централізація управління профспілками, розширюються права ВЦРПС, республіканських та обласних рад профспілок.

З 1937 по 1946 рік гірничий та котлонагляд здійснювали відомчі інспекції. Врешті після кількох реорганізацій було утворено Державну республіканську гірничотехнічну інспекцію при Раді Міністрів УРСР.

З метою встановлення більш дієвого контролю за створенням безпечних умов праці в промисловості, посилення гірничого на­гляду і підвищення оперативності в керівництві органами, які здійснюють державний нагляд, у 1958 році був організований Дер­жавний комітет Ради Міністрів УРСР по нагляду за безпечним ве­денням робіт у промисловості і гірничому нагляду (Держгіртехнагляд УРСР).

До нього увійшли сім управлінь округів, які здійснювали на­гляд у вугільній, гірничорудній та нерудній, нафтогазодобувній промисловості, на об`єктах котлонагляду та підйомних спорудах, а також за охороною надр. У складі округів нагляд здійснювали га­лузеві інспекції. Протягом 15 років під контроль Держгіртехнагляду УРСР перейшли небезпечні виробництва металургійної, хімічної, нафтохімічної, нафтопереробної промисловості, підприємств атомної енергетики. Починаючи з 1958 року, комітет очолювали Тимофій Панкратович Шпанько, Іван Павлович Івонін, Михайло Петрович Нирцев, Володимир Іванович Дегтярьов, Анатолій Федорович Дюба.

Слід зауважити, що профспілки ретельно і сумлінно виконували свої обов’язки з охорони праці. Ці питання не сходили з порядку денного пленумів та засідань президій обласної ради і комітетів профспілок. Рішення, що приймались профспілковими органами в цьому напрямку, як правило, були суворим і безкомпромісними.

Органи виконавчої влади і зокрема виконком обласної Ради народних депутатів схвально ставився до будь – яких дій профспілок, спрямованих на підвищення безпеки працівників. Адже ставало все більш очевидним, що профспілки виконують функції, які належить здійснювати державним органам.

В 1990 році черговий з’їзд профспілок СРСР наголосив на необхідності відмови профспілок від виконання державних повноважень і в першу чергу з питань охорони праці.

Проте, технічна інспекція продовжувала залишатись у підпорядкуванні профспілок фактично не маючи юридичних повноважень щодо здійснення державного нагляду. В жовтні 1992 року був нарешті прийнятий Закон України “Про охорону праці”, який законодавчо закріпив обов’язок Держави здійснювати управління охороною праці і забезпечувати нагляд за додержанням власниками підприємств усіх форм власності законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці. Відповідно до нього постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1993 р. було створено Державний комітет України по нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці). Він став правонаступником Державного комітету по нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості і гірничому нагляду (Держгіртехнагляд). Було затверджено чисельність працівників центрального апарату в кількості 200 осіб та загальний штат територіальних органів — 2505 працівників. З 20 липня 1994-го по серпень 1997 року Комітет очолював Станіслав Порфирович Ткачук.

На цей час в системі Державного комітету України з нагляду за охороною праці діяли 25 територіальних управлінь Держнаглядохоронпраці, асоціація `Укрексперт`, 25 територіальних експертно-технічних центрів, Головний учбово-методичний центр, інженерно-технічний центр `Діагностика` та Центр сертифікації. Впроваджувана програма розвитку та вдосконалення діяльності експертно-технічних центрів передбачає комплексне вирішення проблем створення безпечних умов праці на виробництві.